Хіть

Начало книги

Щільна запона відділяє жінку та її домоволодіння від іншого люду, який теж має власне житло і свої химери. У них, у бідняків, свої пристановища, де миготять їхні привітні обличчя, суціль безликі. Там вони сплять, змушені покладатися на чужу ласку, на свого директора й Вічного Батька, з його життєдайним диханням. Цей чоловік, який усім виливає істину і самовладно править світом, жінками нині ситий по саме нікуди. Він на весь голос заявляє, що йому потрібна саме ця жінка — його дружина. Він такий само дрімучий, як дерева довкола. Він одружений, і це править за противагу іншим його втіхам. Чоловік і дружина не соромляться одне одного. Разом їм весело, вони були і є одне нерозривне ціле.

Зимове сонце цієї пори зовсім неяскраве, і воно страшенно нервує ціле покоління молодих європейців, які виросли в тутешніх краях або просто приїхали сюди покататися на гірських лижах. Діти місцевих робітників з паперової фабрики пізнають світ спозарання, з шостої ранку, тьопаючи у хлів і лякаючи худобу своїми незрозумілими тінями. Дружина директора вирушає гуляти з дитиною. Вона одна коштує більше за половину місцевого населення. Інша половина, щойно тільки завиє сирена, вирушає на фабрику під руку свого чоловіка. Люди завжди тримаються за те, що у них під носом. У жінки гарна чепурна зачіска. Вона гуляє з дитиною вже цілу годину, проте дитя, п’яне від денного світла, просто не тямиться від фізичного навантаження. Варто випустити хлопчака з ока, як він пірнає в найглибший замет, ліпить сніжки й шпурляється ними. Земля допіру забруднена кров’ю. Засніженою доріжкою розсипане пташине пір’я. Куниця (чи, може, кішка) зіграла тут у свою звичну й природну гру: підкралася на м’яких лапах — і хап здобич. А те, що лишилося від звірини, кудись потягли.

Читать дальше →