Смілла та її відчуття снігу

Начало книги

На вулиці небувалий мороз — мінус 18 градусів за Цельсієм, і йде сніг, і тією мовою, яка вже не може бути моєю, такий сніг називається qanik — великі, майже невагомі кристали, які падають і падають, покриваючи землю шаром білого порошку.

Груднева темрява підіймається з могили, яка здається неосяжною, як і небо над нами. У цій темряві наші обличчя — лише слабкі світляні плями, а проте я помічаю, з яким осудом священик і служитель ставляться до моїх чорних панчіх у сіточку і до Юліаниних причитань, які погіршуються тим, що вранці вона прийняла пігулку антабусу і тепер зустрічає горе майже по-тверезому. Їм здається, що ми з нею не виявили повагу до погоди і до трагічних обставин. А насправді і нейлонові панчохи, й пігулки по-своєму віддають належне і холоду, й Ісайї.

Жінки навколо Юліани, священик і служитель — усі вони гренландці, і коли ми співаємо «Guutiga, illimi» («Ти, мій Боже»), і коли ноги Юліані підкошуються й вона ще дужче заходиться риданням, і коли священик говорить західногренландською, спираючись на улюблене місце Моравських братів з апостола Павла про очищення кров’ю, то, забувшись на мить, можна подумати, що ти в Упернавіку, в Хольстейнсборзі або в Кваанааку.

Читать дальше →