Італійські черевики

Начало книги

Коли холодно, я завжди почуваюсь особливо самотнім.

Мороз за вікном нагадує мені про холод мого тіла. Холоднеча наступає з обох боків. Але я невпинно борюсь як із холодом, так і з самотністю. Саме тому я щоранку прорубую в кризі ополонку. Якби на замерзлій затоці хтось спостерігав за мною з біноклем і бачив, що я роблю, точно подумав би, що я божевільний і збираюсь покінчити з собою. Невже на такому собачому холоді голий чоловік із сокирою в руках хоче прорубати ополонку?

А насправді я, напевно, маю надію, що одного дня там хтось таки з’явиться, чорна тінь на білому тлі, що побачить мене і спробує зупинити, поки не пізно. Проте потреби рятувати мене немає, бо я не збираюся вчинити самогубство.

Колись давно, після великої катастрофи, відчай і лють були такими сильними, що я серйозно роздумував накласти на себе руки. Але я ніколи так і не зважився. Страх — мій вірний супутник життя. Я завжди вважав, що основне в житті — не впадати у відчай. Життя — це ламка гілка над прірвою. Доки маєш силу — тримаєшся за неї. А потім падаєш, як і решта, й не знаєш, що далі. Можливо, там, унизу, тебе хтось підніме? Чи там нема нічого іншого, крім холодного мороку, що проковтне тебе?

Читать дальше →