Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію

Начало книги

Знову я бачу уві сні воду. Вода скрізь — на мені, в мені і навкруги, вона тече, розливається, стікає звідусіль. Я чув, що сон про воду — до змін, і щоразу, як насниться вода, думаю: «От чорт! Знову зміни! Чи ж буде цьому колись кінець?»

Та ще й авто моє вже третій рік поспіль під час весняного прибирання столичних вулиць відтягують на штрафний майданчик. Ось уже третій рік поспіль мій червоний «сітроен» кінця вісімдесятих опиняється в кінці вулиці Сейльдускґатен у ту мить, коли працівники комунальної служби починають поливати та підмітати її до 17 травня,[1] щоб городянам і гостям міста було приємно ходити нею під час свята і в наступні дні.

Мені здається, я паркую авто за всіма правилами. Так було тепер, і минулого року, і позаминулого. У цьому році, по-моєму, особливо добре. Воно стоїть акуратно і нікому не заважає. Я навіть вважаю, що припаркувався просто відмінно, таке паркування можна назвати ідеальним. Востаннє, коли я користувався автомобілем, тобто майже тиждень тому, я тихенько заїхав на цю вулицю, відшукав вільне місце й акуратно припаркувався. Я ще трохи посидів, щоб дослухати передачу англійського радіо, котру великодушно ретранслювало для нас Норвезьке державне радіомовлення, — про одного дослідника, якого суд засудив до покарання за недостатньо гуманне поводження з лабораторними мишами. За це у нього відібрали мишей, і в результаті зійшли нанівець кілька років роботи, присвяченої питанню відновлення пошкодженої тканини головного мозку. Дослухавши, як розправилися з дослідником, із мишами і з британською судовою системою, та дочекавшись закінчення передачі, я спершу впевнився, що колеса стоять впритул до поребрика, і лише після цього вимкнув двигун і вийшов з машини. Пам’ятаю, я ще порадів, що так вдало її поставив.

Читать дальше →