І раптом стукіт у двері

Начало книги

— Розкажи мені історію, — наказав мені бородань, що сидів на дивані моєї вітальні.

Ситуація, слід сказати, не з приємних. Я — людина, яка пише історії, а не розповідає їх. І навіть цим я не займаюся на вимогу. Людиною, яка востаннє попросила мене розповісти історію, був мій син. Трапилося це рік тому. Я розповів йому щось про фею та тхора — я навіть не пам’ятаю, що саме, — і через дві хвилини він швидко заснув. Але ця ситуація принципово інша. Тому що мій син не має бороди або пістолета. Тому що мій син попросив про історію лагідно, а цей чоловік просто намагається мене пограбувати.

Я намагаюся пояснити бороданеві, що якщо він відведе свій пістолет убік, це лише піде йому на користь, нам на користь. Важко придумати історію з дулом пістолета, спрямованим тобі в голову. Але цей чувак наполягає:

— В цій країні, — пояснює він, — якщо тобі щось потрібно, ти змушений використовувати силу.

Він щойно прибув сюди зі Швеції, а у Швеції воно зовсім по-іншому. Там, якщо тобі щось потрібно, ти люб’язно просиш і в більшості випадків це отримуєш. Але зовсім не так на задушливому, спітнілому Близькому Сході. Для того, щоб зрозуміти, як тут усе працює, знадобиться один тиждень, — або, точніше, як тут усе не працює. Палестинці люб’язно попросили про державу. Хіба вони її не отримали? Чорта лисого. Тому вони переключилися на висаджування в повітря дітей в автобусах — і люди почали прислухатись. Поселенці закликали до діалогу. Чи хто-небудь на них зглянувся? Звісно, ні. Тому вони почали застосовувати фізичні засоби впливу, обливаючи прикордонників гарячою олією — і раптом їх почули. У цій країні хто сильний, той і правий, і не важливо, чи це стосується політики, економіки або місця для автостоянки. Груба сила — це єдина мова, яку ми розуміємо.

Читать дальше →