Київські прохачі

Начало книги

Був чу­до­вий петрівча­ний вечір. Над­ворі вже су­теніло. На По­долі за­тих стукіт та гуркіт. Ку­ря­ва на ву­ли­цях вляг­лась. На цвин­тарі ко­ло Пре­чис­тянської церк­ви під са­мою Андріївською го­рою бу­ло ти­хо, ти­хо, не­на­че в по­рожній хаті. Про­ча­ни по­ви­хо­ди­ли з церк­ви й по­роз­хо­ди­лись на спо­чи­нок по до­ща­них комірках на цер­ков­но­му подвір'ї, су­куп­но­му з цвин­та­рем. Тільки на східцях ко­ло цер­ков­них две­рей, під пор­ти­ком з п'ятьма стов­па­ми, сиділа од­ним од­на вже літня, ду­же сум­на й за­ду­ма­на панія. Во­на бу­ла уб­ра­на в чор­ну ста­ру за­по­ро­ше­ну сук­ню. На го­лові в неї був де­ше­венький со­лом'яний чор­ний ка­пе­лю­шок, опо­ви­тий чор­ним удівницьким за­воєм. Во­на по­хи­ли­ла го­ло­ву й сиділа, згор­нув­ши ру­ки. Зда­ва­лось, що то сиділа не жи­ва лю­ди­на, а якась по­до­ба лю­ди­ни, ви­роб­ле­на з чор­но­го заліза на чор­них залізних схо­дах.

Стрімкі го­ри по­над По­до­лом ви­раз­но вис­ту­па­ли на лис­ню­чо­му ро­же­во­му небі тем­ни­ми звив­час­ти­ми сму­га­ми. На го­рах лисніли зо­лоті бані цер­ков, не­на­че дотлівав жар, що не спо­пелів до реш­ти. Андріївський со­бор не­на­че висів над са­мою Пре­чис­тянською церк­вою на про­зорім небі. На вер­шеч­ку стрімкої го­ри і на го­рах і в до­ли­нах, скрізь вже за­па­ну­ва­ла вечірня ти­ша. І в небі й на землі все не­на­че мліло й роз­ко­шу­ва­ло в пиш­ноті гар­но­го ти­хо­го петрівча­но­го ве­чо­ра. Вечір зви­чай­но на­во­де на ду­шу сму­ток. Ду­ми за­во­ру­ши­лись в го­лові без­щас­ної панії. Сльоза за сльозою по­ко­ти­лись по смуг­ля­вих су­хор­ля­вих шо­ках.

Читать дальше →