Повія

Начало книги

Після похмурої темної ночі, в котру  не  переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великі річки-озера по землі, починало світати. Край неба жевріло рожевим огнем;  горіло   і  миготіло ясним  полум’ям. Серед   того зарева   стовпом  стояла  кривава  попруга і  переписувала його  надвоє. Повітря ні ворухнеться: стоїть  і мліє;  усюди тихо, німо, — здається, немов світ, затаївши в собі дух, дожида чогось... Аж ось пройшла хвилина... друга...  З-за землі, на кривавій попрузі неба скочила невеличка іскорка; довга проміняста стяга  протяглася від неї над землею; далі викотивсь серп  огненного кільця і — пучок  світу поливсь, розливаючись по  горах, лісах, по  високих будівлях.  Далі все  більше  та більше  випливає з-за землі  широкий серп, мов  хто  невідомий  підсував з  того  боку  гаряче іскристе коло.  Ось  і все  воно  випливло — чисте  та  ясне, граючи своїм  світом. Застрибали його  промінясті голки по землі; заграли ясні  іскорки по росі;  розстилались-лягали різні кольори по воді. Світ зрадів, празникуючи своє  величне свято... Синє, глибоке небо  розгортало своє  безкрає поле, немов казало: котись по  мені  куди  хоч і як  хоч, — я буду розстилатись, розрівнюватись перед  тобою, щоб  не  було тобі  ні  впину, ні  перегороди!  І  справді, на  йому  не  було ні плямочки, ні смужечки — чисте, високе, глибоке!.. На другому   кінці   стояв   тілько   місяць — блідий, похмурий; мов  старий  лисий  злодюга, він  тупцювавсь  на  одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне  обличчя, і дедалі  все  бліднів та зникав, мов розтавав від гарячого лизання довгих промінястих язиків...

Читать дальше →