Живцем поховані

Начало книги

Був я на службі в да­ле­ко­му краї на півночі, в Седльці, в уніятсько­му краї на Підляссі і літом поїхав на Ук­раїну на ва­кації, щоб одвіда­ти ро­ди­ну та по­ба­чить рідний край, ті місця, де прой­шли мої ди­тячі та мо­ло­дечі літа, най­луччі літа мо­го віку.

Пізнім ран­ком виїхав я з Києва по залізній до­розі на Одес і че­рез дві станції пе­ресів у Фас­тові на ми­ко­лаївську лінію. Сумні сос­нові ліси ми­ну­ли й зовсім зник­ли. Вок­за­ли ніби то­ну­ли в акаціях, ли­пах та осо­ко­рах. З квітників ко­ло вок­залів по­де­ку­ди виг­ля­да­ли поміж акаціями че­решні, мо­релі (абри­ко­си) та во­лоські горіхи. Край залізної до­ро­ги по­тяг­ли­ся стіна­ми жи­воп­ло­ти од сніго­вих за­метів. На зе­ле­них жи­воп­ло­тах ви­ти­ка­лись попілясті дикі олив­кові де­ре­ва, не­на­че пот­ру­шені бо­рош­ном. Скрізь ко­ло вок­залів зе­леніли свіжі га­зо­ни в скве­рах. На їх ма­нячіли ніби ви­мальовані на зе­ле­но­му полі чу­дер­нацькі взорці з де­ко­ра­тив­них тра­вок та уся­ких квіток. Сто­рож­ки то­ну­ли в виш­нях та че­реш­нях, ніби по по­яс сто­яли в ор­гинії, мальві, маківках, гвоз­ди­ках та чор­ноб­рив­цях. Це вже край квіток, край яс­но­го пал­ко­го сон­ця, край по­езії. Од­ра­зу знать, що тут лю­де люб­лять квітки, за­ми­ло­вані в квітках. День роз­го­рю­вав­ся пиш­ний, яс­ний. Звідусіль пах­ло жи­та­ми, уся­ки­ми польови­ми квітка­ми. Лу­ки, мо­чарі, вогкі мла­ки не­на­че чи­ясь ру­ка гус­то-пре­гус­то засіяла квітка­ми, не­на­че всте­ли­ла їх квітчас­ти­ми ки­ли­ма­ми. За Рос­сю вже мріли го­ри, гор­би та при­гор­ки в по­етичній да­ле­чині. От і рідний край. Як радісно на серці! Якою по­езією повіяло на мою ду­шу! На дум­ку спа­да­ла пісня, і пісня ве­се­ла; ве­селі мо­ти­ви за­лу­на­ли в душі.

Читать дальше →