Навіжена

Начало книги

Ломицький зап­лю­щив очі і сил­ку­вав­ся зас­ну­ти, а сон йо­го не брав. В йо­го думці знов май­ну­ли густі ок­са­ми­тові Ма­ру­сині бро­ви, блис­нув осміх чер­во­них, як ко­ралі, уст; блис­ну­ли білі, чи­малі й рівні, ніби підрізані, зуб­ки; май­ну­ло ли­це рум'яне, що так і пашіло здо­ров'ям.

«Гарна, здо­ро­ва, мо­тор­на, й ти­ха на вда­чу, й ха­зяй­но­ви­та… Го­во­рить по­ма­леньку і не­ба­га­то і не­ма­ло: са­ме помірно. Не­на­вид­жу я тих ле­пет­ли­вих дам, що дзи­го­рять, як ті со­ро­ки. Якось мені важ­ко на ву­ха, як хто ду­же дрібо­тить язи­ком… От бу­ла б мені па­ра! - по­ду­мав Ло­мицький.- Я знаю, що я тро­хи спо­до­бав­ся їй. Та про що ми сьогодні ба­ла­ка­ли з нею?»

Ломицький по­чав дріма­ти. Віка ста­ли важкі і не­на­че при­ли­па­ли до очей. А сон все-та­ки йо­го не брав. Карі Ма­ру­сині очі ніби дра­ту­ва­ли нер­ви, не схо­ди­ли з дум­ки, про­га­ня­ли сон з йо­го очей.

«Та про що ми з нею сьогодні ба­ла­ка­ли? - знов на­до­ку­ча­ла йо­му спо­кус­ли­ва дум­ка.- Во­на зацікав­ле­на жіно­чим пи­тан­ням, але про це ми з нею го­во­ри­ли вчо­ра в місько­му са­ду. Сьогодні я спи­тав у неї, чи не бу­де для неї неп­риємно, ко­ли я зай­ду до її ма­тері і поз­най­ом­люсь з нею. Во­на зап­ро­си­ла ме­не до се­бе ко­ли-не­будь на чай, вве­чері, прос­то, без це­ре­монії. Піду сьогодні!.. Навіщо одк­ла­да­ти? Гар­на дівчи­на! Тре­ба ха­па­тись, а то ча­сом хто і вхо­пить її…»

Читать дальше →