Виголошення лоту 49

Начало книги

Одного літнього полудня місіс Едіпа Маас повернулася додому з таперверської вечірки[1], де господиня, певно, передала фондю[2] кіршу[3], і дізналася, що її, Едіпу, оголосили виконувачем чи, як вона завважила, точніше, виконавицею, заповіту такого собі Пірса Інверариті, каліфорнійського магната нерухомості, який колись на дозвіллі протринькав два мільйони доларів, але все ще володів досить значними статками, які, втім, були настільки невпорядкованими, що привести їх до ладу було неабиякою справою честі. Едіпа завмерла у вітальні, втупившись у зеленаво-мертве око телевізора, поминала Бога і намагалася відчути себе якомога п’янішою. Та намарно. Вона думала про готельну кімнату в Масатлані[4], де, здавалося, щойно і назавжди, захряснулися двері, збудивши дві сотні птахів у вестибюлі; про світанок над спадистою покрівлею бібліотеки Корнелльського університету[5], який ніхто звідти не побачив би, бо спад був на західний бік; про стриману і невтішну мелодію з четвертої частини концерту Бартока[6] для оркестру; про вибілений бюст Джея Ґульда[7], який Пірс тримав над ліжком на занадто вузькій полиці, через що вона завжди боялася, що якогось дня він неодмінно на них впаде. Чи, може, саме так він і помер, раптом подумала вона, розчавлений уві сні єдиним у будинку предметом поклоніння? Вона гучно та безпомічно розреготалася: Ти дуже хвора, Едіпо, сказала вона сама собі чи кімнаті, яка це знала.

Читать дальше →