Хотин

Начало книги

— Де ви, бісові діти, швендяєте? — невідомо до кого вилаявся Микита, знімаючи з голеної голови високу видрову шапку. По обличчю рясно текли струмочки поту.

Він притримав коня і почав роздивлятися навколо, прикриваючись долонею від променів сонця, яке вже видряпалося досить високо і пекло нещадно.

Скільки бачило око тяглися височенні трави, смарагдовим килимом вкриваючи рівні, як стіл, степові простори. Подекуди над ними темніли трикутники могил. Кілька хвилин Микита вдивлявся у далечінь, потім торкнув коня острогами. Тварина слухняно зрушила з місця. Микита витер спітніле чоло рукавом сорочки і знову настромив на голову шапку.

Це був міцний чолов'яга, на вигляд років сорока. У довгих смоляних вусах, що, мов дві гадюки, звисали під його великим прямим носом, уже заблищала сріблом перша сивина, а чоло між чорних брів розділила глибока зморшка. Проникливі глибоко посаджені карі очі, що в них читався живий розум, гармонійно поєднувалися з іншими рисами обличчя. Великий білий шрам проліг навскоси через лівий бік лоба й ледь-ледь зачепив повіку, не даючи одному окові повністю розкриватися. Від цього око здавалося трохи меншим, але зовсім не псувало приємного враження від обличчя. Кремезні плечі ледь втискались у білу вишивану сорочку, і взагалі у міцній постаті легко можна було впізнати величного володаря степів у пониззі Дніпра — запорожця.

Читать дальше →