Провалля і маятник (Збірник)

Начало книги

Я був хворий, смертельно хворий від довгих мук; коли мене зрештою розв’язали і дозволили сісти, я відчув, що свідомість мене полишає. Вирок — страшний смертний вирок — останнє чітке слово, що пролунало у вухах. Потім голоси інквізиторів злились у суцільне й невиразне дудніння. Воно принесло моїй душі звістку про революцію — ймовірно, вона врізалась у пам’ять з тієї причини, що збіглася з галюцинацією гуркотіння млинових жорен. Це тривало недовго, і незабаром я вже нічого не чув. Якусь часину мене не полишала здатність бачити. І з якою моторошною детальністю! Губи суддів у чорних сутанах. Вони здавалися білими, білішими за папір, на якому я виводжу ці рядки, карикатурно тонкими, тонкість підкреслювала їхню суворість — незворотну рішучість, невблаганне презирство до людських страждань. Я бачив, як вони ворушилися, випускаючи у світ рішення, що ставали моєю долею. Бачив, як вони кривилися, вимовляючи смертоносні фрази. Бачив, яких образів надавали їм звуки мого імені, й тремтів, тому що злітала з них лише тиша. Охоплений гарячковим жахом, спостерігав я насилу помітне погойдування вугільно-чорної тканини, що завішувала стіни у приміщенні. Потім погляд прикипів до сімох високих свічок на столі. Спершу вони здалися мені посланцями милосердя, білими стрункими янголами, котрі прийшли, щоб мене порятувати, та раптом душу мою переповнила жахлива відраза. Я відчув, як затремтіло все тіло, ніби я торкнувся дроту гальванічної батареї. Янголи перетворилися на нечітких привидів із вогняними головами; я втямив, що від них марно чекати допомоги. Тоді в уяві вишуканою мелодійною нотою забриніла думка про солодкий спочинок, що чекає в могилі. З’явилася вона тихо, крадькома; минуло доволі часу, перш ніж я повністю оцінив її принадність.

Читать дальше →