Срібні ковзани

Начало книги

Багато років тому в Голландії погожого грудневого ранку двоє бідно вдягнених дітей стояли на березі закрижанілого каналу. Сонце ще не зійшло, але сіра завіса на обрії вже розірвалась, і її краї зарум’янилися, осяяні малиновим світлом нового дня. Майже всі порядні голландці спочивали мирним ранковим сном; навіть мейнгеєр[1] ван Стоппельнозе, поважний старий голландець, теж іще солодко дрімав.

Гладенькою, немов скло, кригою часом пробігали люди на ковзанах: то селянка з ущерть наповненим кошиком на голові, то жвавий юнак, який поспішав у місто на роботу і, пролітаючи повз дітей, що тремтіли від холоду, дарував їм теплу усмішку.

Тим часом хлопчик і дівчинка (вони були братом і сестрою), хекаючи, намагалися прив’язати собі щось до ніг — не ковзани, звичайно, ні, а просто дерев’яні полозки, грубо обтесані донизу, з дірками, крізь які були просилені ремінці із сирцевої шкіри.

Чудернацькі «ковзани» змайстрував собі й сестрі Ганс — так звали хлопчика. Їхня мати була настільки бідною селянкою, що про справжні ковзани для своїх дітей вона й подумати не могла. Та якими б грубими не були ці полозки, вони дарували дітям багато веселих годин на льоду; навіть зараз, коли наші юні голландці щосили смикали за ремінці задубілими червоними пальцями й зігнулися, майже торкаючись колінами зосереджених личок, жоден захмарний образ сталевих лез не потьмарив би їхньої радості.

Читать дальше →