Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Начало книги

Він наблизився до білої айстри, якось сміливо і шанобливо, присів біля неї навпочіпки. Не знаю тепер, скільки він там сидів, сім хвилин чи сім століть. Він сидів, не торкаючись її пальцями, тільки дихав. А вона відважно дивилася йому в очі. І були вони тільки вдвох у цьому безмежному, такому скороминущому, світі. Складаючи собою вищу єдність.

Есеїстика Костянтина Москальця з усією точністю та виразністю викшталтуваного образного письма утверджує ідею: суще є. Ця, здавалося б, найпростіша і найочевидніша ідея (адже, вже навіть за визначенням, суще — це те, що існує) є дуже важливою в контексті людської екзистенції, у ракурсі становлення людини і її дотичності до буття. Навколишній світ не «порожній», у ньому присутнє те, що є істинним та справжнім. Відтак важливо уміти розгледіти дійсно суще. Адже в такому баченні людина приходить до усвідомлення істинного, його сутнісних підстав; до розуміння світу і себе самої — як єдиного поля становлення буття. В есеї «Роса на рівнині Адасі» пастух і горлопан Сашко побачив айстру. Він вийшов за межі конвенційних житейських настанов і зумів відчути істинне; інтуїтивно збагнути те, про що свого часу говорив Гайдеґґер — «краса є долею істини». А отже, Сашко відкрив у собі того, хто здатен бодай на мить усвідомити справжні виміри людського буття, осягнути «вищу єдність» проявів істинного (і в цій єдності відчути себе). Незадовго до смерті Сашко став собою. Есеїстика Москальця у такий чи такий спосіб говорить про необхідність стати собою, наголошує на глибинно закоріненій потребі людини вийти на відповідний рівень філософсько-естетичного осягнення світу.

Читать дальше →