БАРДО online

Начало книги

Звідтоді як бабусю вбила блискавиця, час для нього пішов на два русла — як рогатка ріки, в дельті якої він поселився, біля самого річища. Час приніс із собою слова, наче повінь — тріски, гнилі квіти і дохлу рибу. Від цього нудило до памороків, а шкіра свербіла од кропивниці. «Це страх», — сказали йому слова. «Страх?» — подумав він. Його стали навідувати думки-порівняння і думки-метафори. Найпершою була така: річка розвела ноги, щоб його народити, а він так і лишився біля самого лона. Другою думкою було те, що хмари до чогось подібні — кожну з них можна порівняти з твариною або рослиною. Після цього, наче в голові йому прорвало греблю, думки ринули таким потоком, що всі його сили тепер йшли на те, аби триматися річкового лона, хапатися за кущі, стискати щосили в обіймах шкарубкий стовбур і вузлуваті корені старезної дикої груші — не дозволяти вирові віднести себе у невідоме.

Бабуся споконвіку жила в груші. Вона завжди сиділа у розвилці стовбура, на грубій зморщеній гілляці, вмостившись темнавою плямкою тіні поміж галуззям і листям, наче всохлий зчорнілий плід. Її шкіра була такою ж, як і деревна кора, її шкіра була корою, а деревна кора — її шкірою, старушенція і старезна груша жили в одній шкурі. Бабусині очі нагадували дикий мед у стільниках, захованих у струхлявілому дуплі, куди на мить застрибнув промінець серпневого сонця. Її погляд, наче тьмяна яшма завмерлого лісового озера, був тільки ворушінням темряви у шпарі прихилених дверей. У цій темряві крізь отвір для ключа зблискував язичок свічки або жарини у вічках старожитньої чавунної праски. Лише за випадковим полиском очних білків можна було вирізнити у грушевій кроні темну бабусину фігурку в коричневій сукні.

Читать дальше →