Шабля прибульця

Начало книги

Замуарів степ, зацвів, навально вийшла з пазухи весни зелена повінь, залила простори від Азова до Дону; високе небо відмилось до візантійської лазурі; засвітився жовто шафран, розпускалися пуп’янки зір уночі; можна було чекати татар.

Десь вони вже обминали десятою дорогою козацькі засіки, пости. За поселенням Хвилевим в балкових низинах парубчаки шаблювали лозу, аж пальці німіли на, стертих руків’ях старої, що перейшла в спадок, зброї.

— Андрію, сміх, та й годі! Де ти такого ятагана доп’яв? — Панько Зуб аж присідав довкола сімнадцятилітнього хлопця. — І в нас таких нема, і в турків, і в татар нема, і в царському війську таких не бачив. Чи не сам зробив?

— Не сам зробив, знайшов…

— Ну, не печи раків! Чи не сокіл ясний тобі на поріг приніс?

— Не знаю…

— Вийми, та вийми-бо, дай потриматись. Гм, це ж треба — і не гнеться. У кулаці ніби важка, а махаєш — легка, а донизу опустиш — кінець ніби свинцем наливається… А по якому-то вона викута? Іч, яка незамашна.

Читать дальше →