Чорні дияволи

Начало книги

Стялося так, що сигнал великого збору він почув не на кораблі, а на березі.

Того дня Нечая відпустили в місто. Була субота. Усі щасливці, яких також відпускали в місто, довго драїли черевики, прасували чорні кльоші. На палубі було гамірно й весело. Тільки вахтові матроси, приховуючи заздрість, відводили очі. А Кость Арабаджі, якому цього разу не повезло, підійшов до Нечая і, нечутно зітхнувши, попросив:

— Ти Клаві скажи, що я… Одним словом, побачимося завтра. Не забудеш?

У Костя на березі теж була дівчина,

Нечай кивнув: неодмінно передасть. І привіт теж. Потім, поправивши на голові білу безкозирку, яка крохмально хруснула під пальцями, він закинув стрічечки за спину і пішов до трапа. На плоскій лінивій хвилі вже погойдувався баркас.

До берега було не далеко й не близько — крейсер стояв на рейді. З трьох боків, скільки сягає око, прослалося розімліле літнє море, а попереду, прямо по носу, як кажуть сигнальники, звабливо і святково білів Севастополь. Місто збігало уступами до води. Будинки стояли в синювато-темній зелені: острівцями купчились акації, а над ними, немовби вишикувавшись за матроським ранжиром, застигли кипариси. Небо було білясто-синє, без хмаринки.

Читать дальше →