Ге, людина з Моого

Начало книги

У мене є незвичайний автомобільчик. Нашого виробництва, швидкість — максимум вісімдесят кілометрів на годину. За винятком мотора, буферів та коліс, він весь із прозорого небиткого скла. Скидається на велику електричну лампу, плаває по воді, в разі потреби може навіть трішки стиснутись, а шуму від нього не більше, ніж від лету сови. Надовго кидати його на вулиці я не наважуюсь, бо щоразу довкола збирається стільки гав, що припиняється весь вуличний рух.

Була липнева неділя, щойно звернуло з полудня. Будинки від спеки пашіли, як груби, а бруківка — як розпечена плита. Іти вулицею босоніж було б справжнє геройство. Морозиво витікало із трубочки, перш ніж ви встигали його з'їсти, мед і шоколад можна було хіба пити, масло топилося у вас на очах. А що залізо, як відомо, у спеку розширюється, трамвайні колії, казали, витягувались удовж, — Бачу, — мовив я, — що цей добродій знає небографію.

Маляр усміхнувся, Ладіслав заплескав у долоні. Майже в цей самий мент довкола нас зашумів теплий рясний дощ.

Читать дальше →