Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки

Начало книги

Душа страждала — слово з великими душевними зусиллями лягало на папір. Гоголь вимучував себе зобов’язанням дати світові нову книгу «Мертвих душ», але невимовна туга, яка накрила чорним крилом його душу, та ослаблене хворобами тіло змушували шукати якісь виправдання такого затяжного, майже на три роки, творення чогось надзвичайного — грандіозного одкровення духу, яке він публічно обіцяв читачам. «Я мучив себе, силував писати, страждав тяжким стражданням, бачачи безсилля, і кілька разів уже спричинював собі хворобу таким присилуванням і нічого не міг зробити, і все виходило силувано й недобре. І багато, багато разів туга і заледве навіть не відчай заволодівали мною від цієї причини… Не можна проголошувати святині, не освятивши перше скільки-небудь свою власну душу…»[1] — признається він Олександрі Смирновій.

Та письменник не міг не писати — іншого сенсу життя, як творення, він не уявляв. Оскільки обіцяна, виношена душевна книга не виливалася в рядки, Микола Гоголь находив розраду в листах. За ці шість — із 1842 по 1848 — років перебування за кордоном чи не найщасливішими були дні в Римі, куди він знову, як і 1837 року, запросив давнього вірного друга Олександру Смирнову. Оглядаючи Вічне місто, Микола Васильович з особливою емоційною чутливістю сприймав картину Страшного суду в Сікстинській капелі. «Тут історія таємниць душі… Кожен із нас сто разів на день то негідник, то ангел»[2], — зауважив якось він, стривожений власним духовним конфліктом. Захоплення Римом, зачудування Італією, яка так нагадувала йому сонячну Україну. Але письменник в думках не відривався від свого внутрішнього обов’язку — багато читав, осмислював розвиток подій, які він зображував, правда, змушуючи себе писати, переборюючи тугу, душевну розпуку і фізичну неміч.

Читать дальше →