І стіни пахнуть сонцем

Начало книги

Що й казати, витримка в космонавта була дивовижна. Звісно, в першу мить він здригнувся — не міг не здригнутись, коли німа тиша зненацька вибухнула моторошним виттям сирени «уа! уа! уа! уа!». Але це виття відгукнулося у нього десь там всередині, під серцем, й зовні він так і лишився незворушно зосередженим, тільки перевів погляд з екрана локатора на рентгенометр і дивився, як з’являються і зникають червоні цифри, що означають десятки рентгенів (зміну одиниць помітити було неможливо).

Вісімдесят рентгенів… дев’яносто… сто…

Режим роботи двигунів нормальний. Отож, причина не в них, опромінення зовнішнє, подумав космонавт і раптом збагнув, у чім річ, яка його помилка. Але уже нічого не вдієш, бо й трьох хвилин не мине, як дістане всі п’ятсот, а менше як за три хвилини все одно встигне виправити помилку, от і виходить, що п’ятсот рентгенів йому вже не минути.

Променевий удар. П’ятсот рентгенів… Йому стало тоскно, бо ж усякий хлопчисько розуміє, що після цього опромінення його навіть у близький космос не пустять, навіть од польотів на Місяць звільнять. Що оцей політ для нього останній. Та він одразу ж заставив себе забути про це — все-таки витримка в нього неабияка, а для того ж з цієї історії ще треба виплутатися: прилад уже показав загальне опромінівування мало не двісті рентгенів, а за три хвилини складе п’ятсот, а коли він загається й не вкладеться у три хвилини, то дістане в півтора, у два, в три рази більше. А це означало тяжке білокрів’я, якщо не гірше… відразу…

Читать дальше →