Химерне сяйво

Начало книги

Сонце вставало повільно, наче сумніваючись, чи вартує це таких зусиль.

На Диску займалася зоря, провіщаючи новий день, але якось спроквола, — і ось чому.

Коли світло наштовхується на сильне магічне поле, воно втрачає всю свою настирливість. І відразу ж уповільнює рух. А в Дискосвіті магія була такою бентежно сильною, що м’яке жовтяве вранішнє світло огортало сонний краєвид, наче обійми ніжного коханця чи, як хтось би сказав, розтікалося, мов золотистий сироп. Воно затрималося на якусь мить, щоб заповнити долини. Далі поповзло уверх гірськими хребтами. Коли воно дісталося Серця Небес, шпиля з сірого каменю та зеленого льоду, що височів на десять миль, позначав Осердя Дискосвіту і був оселею його богів, воно вже нуртувало пристрастю і врешті-решт нечутно, наче оксамит, накрило темний ландшафт позаду скелі потужним неспішним цунамі.

Такого ви не побачите ніде, на жодному іншому світі.

Звісно, жоден інший світ не пливе крізь зоряну нескінченність, тримаючись на плечах чотирьох гігантських слонів, що примостилися на панцирі гігантської черепахи. Його ім’я — чи Її, згідно з іншою філософською школою — було Великий А’Туїн; він — чи, як могло статися, вона — не відіграватиме провідну роль в подіях, про які йтиметься далі, проте для розуміння Дискосвіту загалом надзвичайно важливо знати, що він — чи вона — є там унизу, під шахтами, морським намулом і фальшивими скам’янілими рештками, які Творець розкидав лише заради того, щоб збити з пантелику археологів і підкинути їм сміховинні гіпотези.

Читать дальше →