Непосидючі покійнички

Начало книги

Ця розмова, як і багато наших співавторських розмов, — про все і про ніщо, з переходом від однієї теми до іншої так, що вже й не згадаєш, з чого, власне, починалося, — так от, ця розмова виринула зі спогадів про мого друга, інспектора київського карного розшуку Олексу Сироту. Ми з дружиною розпочинали писати наступну повість, присвячену його пам’яті. Я згадував цікаві події, в яких ми з Олексою виступали тандемом, його розповіді про кримінальні справи, котрі йому довелося вести…

— Ти знаєш, щоразу, як повторюють по телевізору «За двома зайцями», я думаю не про Голохвостого з Пронею, а зовсім про інше.

— Либонь, знову про політику?

— Уяви собі — ні. Про те, що справжня київська Гончарівка тільки в цьому старому кіно і лишилася. Бо лежала вона в руїнах… ой, уже й не пам’ятаю, скільки. А те, що там нарешті зляпали, то вже не старий Київ, а Нью-Жлобин.

— Ага, кажеш, не про політику? А сам зараз почнеш лаяти комуністів, котрі знищили це чудове київське урочище. Ні, я не стверджую, що комуністів не треба лаяти, але ж…

Читать дальше →