Комісар Мегре і Кіціус

Начало книги

В останній рік двадцятого століття пішов на пенсію, дослужившись до полковника, останній із легендарної команди київського кримінального розшуку шестидесятих-семидесятих років. І тепер уже ніхто у старовинному будинку «присутственных мест» на Софійському майдані нічого не знає, і ніколи не чув про мого друга Олексу Сироту, капітана міліції, старшого інспектора розшуку.

Ми зустрілись і потоваришували у середині шестидесятих (Господи, яка сива давнина!) у стінах Київського Університету. Я вчився на російській філології, а Олекса просиджував години і штани поверхом нижче — на філософському факультеті. Точніше, на факультеті марксистсько-ленінської філософії. Бо про інші філософські школи та течії в радянських вузах або не згадували взагалі, або ж поминали побіжно і з виразом неприхованої гидливості на викладацьких мордяках.

Ми з Олексою належали до майже вимерлого нині племені шестидесятників. У нас були спільні кумири: у літературі — Хемінгуей, у живопису — Чурльоніс і Красаускас, у поезії — Євтушенко і молодий Вінграновський, у кіно — геніальний актор Інокентій Смоктуновський і режисер Михайло Ромм із його рафінованими «Дев'ятьма днями одного року» та «Звичайним фашизмом». Ми обожнювали молодих «бітлів» і Булата Окуджаву. До речі, ці два поняття: «покоління шестидесятників» і «люди шестидесятих років» не тотожні. Самі шестидесятники називали себе «дітьми хрущовської відлиги». Отої короткої пори з 1956-го по 1964-й рік, гучної і вражаючої, як постріл, пори — хоч і ерзац, а все ж таки свободи. Все, що було потім — то лише відлуння шестидесятництва. Хрип Володимира Висоцького, фільми Параджанова, Ільєнка та Осики, кінематограф Тарковського і Шукшина — то вже дісталося нашим молодшим братам і сестрам…

Читать дальше →