Легенди Старокиївські

Начало книги

Троянди, сп’янілі від останніх вогнів осені, забули про прищеплену їм рукою садівника красу й укрились рожевим квітом щирої шипшини. На крильцях баревних метеликів відлетіло у вирій літо. Ах, щорік все їх меншає, цих безтурботних істот, що живуть квітами й сонцем. Щорік меншає й мрій. Тих, що на зміну метеликам приносить осінь.

Чи ж і мрію, як метелика, вважають за шкідника? Скільки-бо їх, які так намагаються вигнати все, що має крила, барву, усміх, відблиск радості…

– А вже що до нас, первостворених Всемогутнім «стихійних сил природи», – нас виріклися б радо й поготів! – озвався під вікном жартовливий голос.

Я виглянула й зраділа: сивобородий звинний Фавн зручно вмостився в пурпурі реви, що заплітала стіну. Сміється мідяношкірий в хмарі легесеньких кучериків срібного волосся. Вузловатим пальцем вказує на аметистове гроно:

– Можна? – й, не чекаючи відповіді, бо ж хто пожаліє гроно винограду? – общипує по ягодці, як дрізд, – В такі золоті дні, – втягає в себе прогріте сонцем і теплою землею медове повітря, – достигають не тільки грона, але й туга людського серця по незабутньому. Чи ж не вгадав?..

Читать дальше →