Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

Начало книги

Вона не пам'ятала, як померла.

З якимось дивним відчуттям спокою вона міркувала, чи не означають далекі сердиті голоси, що звучать у її свідомості, що їй знову доведеться здійснити цей трансцендентний перехід.

Якщо і так, вона все одно нічого не може вдіяти.

Вона не пам'ятала, як померла. Тільки смутно пригадувала тихі, щось шепочучі голоси — голоси говорили, що це так, що смерть забрала її, але він притулився губами до її губ і вдихнув у неї своє дихання, своє життя — і воскресив. Вона не знала, хто їй це сказав і хто такий «він».

У ту ніч, коли вона вперше почала розрізняти ледве чутні безтілесні голоси, вона усвідомила, що поруч — люди, і ці люди думають, що вона навряд чи протягне до ранку. Але тепер вона знала, що пережила ту ніч. І всі наступні ночі. Можливо, завдяки тим відчайдушним молитвам і гарячим клятвам, що тихо звучали біля неї в ту першу ніч.

Але — хоча вона й не пам'ятала, як померла — передсмертну біль вона пам'ятала відмінно. Цю біль вона не забувала ніколи. Пам'ятала, як наодинці билася з чоловіками, що накинулися, немов зграя скажених псів. Пам'ятала град жорстоких ударів, що кинули її на землю, пам'ятала стусани, удари важких кованих чобіт, тріск і ламання кісток. Пам'ятала кров — стільки крові! — На їхніх руках, на чоботях. Пам'ятала дикий жах, що охопив її, коли від болю вона не могла ні крикнути, ні охнути.

Читать дальше →