Маха гола

Начало книги

Годині об одинадцятій ранку Маріано Реновалес підійшов до музею Прадо*, в якому не був уже кілька років. Знаменитого художника не приваблювали мерці: звичайно, вони гідні найвищої шани і завжди цікаво споглядати їх, відгортаючи славний саван сторіч, але мистецтво нині прямує новими шляхами, і чого він може навчитися тут, під тьмяним світлом слухових віконець, де життя постає перед нами не таким, яким воно є насправді, а яким колись бачили його інші люди? Краєвид моря, долина в горах, гурт волоцюг, чиясь «цікава» голова вабили художника дужче, ніж весь цей палац з його широкими сходами та білими колонами, цей величний пантеон мистецтва, заставлений статуями з бронзи й алебастру, де завжди блукають розгублені неофіти, марно силкуючись збагнути, який же шлях обрати для себе.

Перед самими сходами маестро Реновалес на якусь мить спинився. Не без хвилювання окинув поглядом низинку перед палацом — так після довгої відсутності людина споглядає місця, де минуло її дитинство. Доріжка, що вела до музею, була ніби в улоговині. На покритих яскраво-зеленим моріжком схилах то там, то там росли тоненькі деревця. Над цим миршавим сквериком здіймалася в синє небо старовинна церква єронімітів*. Її біле громаддя з двома однаковими вежами та напівобваленими кам’яними аркадами в готичному стилі чітко вирізнялося на тлі по-зимовому голих дерев бульвару Ретіро*. Реновалес подумав про фрески Джордано*, які прикрашали склепіння храму. Далі погляд художника затримався на червоній кам’яниці з пишним порталом, що претензійно височіла на передньому плані, затуляючи краєвид і ніби нависаючи над зеленим укосом. Пхе! Академія!

Читать дальше →