Судні дні в Кабірії

Начало книги

Тіло Севастіана, другого із сім’ї альфи, наслідного князя Невриди, лежало у погребальному човні, загорнуте в чорну вовчу шкуру, яку він скинув у ніч ініціації. Вовча шкура Севастіана була справді величезною — саме враз для його звіриної душі, яка теж очікувала свого часу, аби поринути слідом за людською душею до Царства Мора.

Тіло наслідного князя було покладено на м’яку постілку з густих хвойних і дубових гілок та лишайнику. Його бліде, ніби вкрите снігом, обличчя здавалося іще блідавішим, обкладене шарлаховими пелюстками маків.

У його застиглі холодні руки був вкладений меч Симургів, що слугував наслідному князеві вірою і правдою довгі роки, та який не порятував господаря останнього разу. На ідеально начищеному лезі відбивалися два важких, таких само блідавих, як шкіра покійника, місяці.

Першою до човна наблизилася Лія. Вона увійшла у воду, змочивши поділ чорної сукні. Княжна ступала водою, не зводячи з Севастіана очей, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя. Навіть тепер, у мить, коли Севастіан мав от-от упокоїтися, брови його були насупленими, гострі вилиці — напруженими. Лія торкнулася щоки брата. Подушечки пальців обпекло, коли княжна не відчула звичного тепла. Вона схилилася над ним і поцілувала у чоло. На груди брата вона поклала чорну троянду.

Читать дальше →