Mellonta Tauta

Начало книги

Так от, мій любий друже, доведеться вам, за гріхи ваші, зазнати мук читання довгого, просторікуватого листа. Скажу відверто: я збираюсь покарати вас за всі ваші неподобства; дозволю собі бути скількимога нудотною, непослідовною, безладною нечемою. До того ж я тут ув’язнена в бридкій повітряній кулі разом із сотнею чи двома лобурів, яких прирекли на приємну розвагу — подорож (дивне ж уявлення мають про приємність деякі люди!), і не матиму жодної нагоди торкнутися terra firma принаймні протягом місяця. Нема з ким поговорити. Нема чого робити. А коли людині нема чого робити, тоді саме й час писати листи до друзів. Тепер ви розумієте, чому я раптом надумала писати цього листа: авжеж, через мою ennui і через ваші гріхи. Чіпляйте ж на ніс свої окуляри і приготуйтеся добряче понудьгувати. Я збираюсь писати до вас щодня впродовж усієї цієї осоружної подорожі.

Е-хе-хе! Коли ж то нарешті до людської черепної коробки завітає яке-небудь Відкриття? Невже нам довіку терпіти ці повітряні кулі, з усім роєм їхніх невигід? Невже ніхто не вигадає нового, скорішого засобу пересування? Такий от поступ підтюпцем, на мою думку, коли й кращий від достеменних тортур, то лиш трошечки. Слово честі, за годину після того як вирушили з дому, ми подолали не більше ста миль. Нас переганяли навіть пташки — принаймні деякі з них. Запевняю вас, я аж ніяк не перебільшую. Наш рух уперед, безперечно, здається повільнішим, ніж насправді: адже навколо нема предметів, які б допомогли оцінити нашу швидкість, а по-друге, ми линемо за вітром. Звичайно, коли зустрічаємо іншу повітряну кулю, з’являється нагода відчути наш літ, і тоді, слід сказати, все виглядає не так уже кепсько.

Читать дальше →