Розплата

Начало книги

Гінці не зважали на те, що коні геть змокріли під ними й помітно вибилися з сили, гнали та й гнали їх схилами гір. Тоді лиш, як досягли таких-сяких долів, а в долах — людських оседків[1], пили піднесену поселянами воду й казали: «Іменем князя і люду: коней нам, і найліпших».

З ними не сперечалися, знали-бо: це сторожові з обводів[2]. Та поки одні виконували їхню волю, інші соловіли з дива й питали:

— А що сталося?

— Обри ідуть і з найлихішими намірами. Маємо оповістити про це князів і якомога швидше.

— Чому ж не вижами[3] оповіщаєте?

— Бо обри не прийшли ще, лиш наближаються до наших гір. Ви теж не баріться, сідайте на коней та звідомляйте окольний люд: безліття[4] гряде. Най знають усі і дбають, як належить дбати в такій оказії.

Нашвидку сідлали поданих їм коней і гнали їх у діл, а долом — на Волин і Черн. Бо таке повеління воєводи: не знати сну, не знати й перепочинку, поки не досягнуть стольних городів та не оповістять князів, які лихі вісті надійшли з-за гір, від паннонських слов’ян. Обри, сказали, до краю обурені загибеллю посланого до антів сольства і передусім каганового сина Ікунімона. Вість та на смерть вразила Баяна, а всі інші авари заприсягалися іменем бога свого, що відомстять антам за кагана і його слів найлютішою карою. «Уже збирають турми, ось-ось протрублять похід, — застерегли паннонці. — Довкола гір не повинні піти, там на путі їм стануть або ж ромеї, або слов’яни, що сидять на нижнім Дунаї. Пильнуйте, аби не прокласти собі путь через перевали. А ще знайте — князь Вірагаст заприсягнув: слов’яни Загір’я не підуть на вас купно з аварами, най вони навіть луснули зі злості».

Читать дальше →