Лихі літа Ойкумени

Начало книги

Та ніч була воістину літня: тепла й тиха, з безмежно високим і чистим небом над землею, з густо засіяними зорями в небі. А ще пахощі виповнювали степ і розпирали груди неземними знадами. Присяйбіг, лише їх доста було б, аби усолодити себе й задовольнитися солодощами земного буття. Та люди є люди, їм всього замало. Милувалися степовим привіллям і прагнули піднебесного, упивалися пахощами і не казали: наситились. Одні — здебільше молодші — розпалювали багаття та обзаводились паливом, інші клопоталися біля баранини, що смажилась на вогні. Незабаром вечеря, а вечеря в степу, під погожим літнім небом — не менша втіха, ніж милування знадами. Вона збирає до гурту всіх: і мовчунів, і балагурів — тих, що лише полюбляють слухати бесіду, і тих, що згуртовують бесідників своїм веселим словом.

Вогонь то пригасає, то знову розгоряється й жене пріч темінь, додає тепла, а тепло спонукає пастухів до вигадок і робить бесіду такою ж приємною, як і знади степові. Тож і не вмовкає вона ані за вечерею, ані по вечері. Супокій, тиша, властива супокою, нерідко лускають і уступають місце реготу, регіт — черговій тиші, а то й злагодженій пісні. І так до глибокої ночі. Хтось, набігавшись за день, засинає раніш, хтось — тоді вже, як бесідують найзавзятіші, а комусь (здебільше то літні чи й зовсім літні) доводиться пильнувати за вогнищем, як і за комонями, що пасуться там десь, поодаль, до самого світанку. Лише вдосвіта дозволять собі склепити повіки й заснути, як і всі, міцним, непробудним сном.

Читать дальше →