Покривало Ізіди

Начало книги

— Парфенісо, Парфенісо, — тривожно кликав Мнезарх, схилившись над ліжком. Дружина важко дихала й мовчала. Лише зрідка її вуста ворушилися, роняючи ледве чутні слова:

— Синку, де ти? Де ти, синочку мій?

— Він живий. З ним все гаразд, — втішав Мнезарх, пестячи пальцями бліде обличчя. — Отямся, дружинонько.

Парфеніса нарешті розплющила очі, побачила чоловіка. Слабо всміхнулася.

— А, то ти! Мені снився синок. Адже син родився, Мнезарху?

— Син, Парфенісо… Здоровий і гарний. Годувальниця його заколисала. Тепер він спить, слава богам. Ми за тебе турбувалися, бо довго не приходила до тями.

— Мені снився тяжкий сон. Ніби синок став юнаком, і ми з ним гуляли на березі моря. Так гарно, весело. Потім десь виник лабіринт. Темний вхід до печери, а за ним плутанина проходів. І звідти чуються крики… відчайдушні крики…

— Парфенісо, не хвилюйся. Сон — мара. Колись ми були на Кріті, ти бачила лабіринт… чула про царство Аїда[1]… от і примарилося.

Читать дальше →