Свідків злочину не було

Начало книги

Валентина Гнатівна саме наливала з мідної миски в банку пахуче варення з чорної смородини, коли враз пролунав телефонний дзвінок. Миска хитнулася в її руках, і темна цівка потекла на стіл. Жінка метнулася з кухні в коридор. З кімнати вибігла біла болонка, заскімлила.

— Цить, Білко. Це, напевне, Руслан, — і взяла трубку. — Алло! Слухаю!

— Я вже йду, — почула вона ніби синів голос.

— Ти, Руслане? — Жінка міцніше притиснула трубку до вуха. — Чого так пізно?

— Я вже йду, — повторив той самий голос.

Вона мимоволі подивилася на стінний годинник-хатку. Стрілки показували п'ятнадцять хвилин на восьму вечора. Підійшла до календаря і відірвала листочок. Було сьоме липня, середа.

Болонка метушилася навколо жінки, грайливо хапала за полу халата.

— Зараз прийде Руслан, прийде. Іч, скучила.

Жінка знову наливала варення у банки, потім закручувала їх кришками й прислухалася, чи не шурхотить ліфт.

В кімнаті посутеніло. Валентина Гнатівна сіла перед трюмо й засвітила бра. На коліна їй скочила болонка. Жінка якусь хвилю дивилася в дзеркало, провела пучкою по двох зморшках на лобі й зітхнула. Взялася накручувати біляве волосся на бігуді. Та погляд її щоразу падав на маленький золотий годинник, що лежав серед різної парфюмерії, і жінка подумки, з легким неспокоєм відзначила, що вже десята, а Руслана нема.

Читать дальше →