Вежі та підземелля

Начало книги

Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво — питво, від якого навіть сумирні шаліють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало — свиней він боявся до корчів. Тож кожного разу, зобачивши, як дід, хилитаючись, суне з корчми, він ховався в коморі серед старого непотребу, який узимку ніхто чомусь так і не спалив.

Книга була його таємницею. Малий любив, сховавшись від усього світу, гортати потерті жовті сторінки, вкриті чорними вузликами-візерунками. А ще там були малюнки. Зі сторінок книги визирали дивні звірі з вогненними очима, гострими пазурами й великими крилами. Чорні гнівливі коні мчали дорогою; на конях сиділи велети в залізних шапках, вони тримали в руках барвисті знамена й срібні мечі, а їхні червоні плащі летіли за вітром... Там височіли білі вежі, червоні стіни й чарівні золоті палаци. Красиві жінки в білих сукнях стояли на стінах, зустрічаючи вершників у сяйних обладунках...

Читать дальше →