Найзаповітніша мрія

Начало книги

Утім, ні, не була. Є. Бо вирішити її тоді не вдалося.

Узагалі ніколи не вдалося.

Розгортаю зошит, дивлюся на круглий дитячий почерк. Виявляється, демони можуть ховатися і серед учнівських рядків. Коли я вперше випустила їх на волю, аби глянути в їхні потворні пики, мені заледве виповнилося десять.

Найзаповітніша мрія у мене з’явилася в п’ять, після чергового візиту додому. Спочатку – уривчаста, нечітка, несформована, вона розпливалася, немов чорнильна пляма на промокальному папері, водночас лякаючи мене своєю гостротою. Я ще не здатна була усвідомити її, як слід – дітям деколи властиво мріяти підсвідомістю – та вже знала, що вона неправильна. Соромітна, ганебна мрія.

І, поза тим, я дуже хотіла, аби вона справдилася. А інакше який сенс мріяти, правда ж?

На перших у своєму житті шкільних канікулах я поділилася нею із бабусею. Баба Олена з властивою їй дошкульністю і селянським прагматизмом дещо відкоригувала мрію, порадивши поміж іншим тримати її в таємниці. «Бо інакше не збудеться», – сказала вона. Я поміркувала над цим. У бабусиних словах був сенс. У дитинстві ми віримо в такі речі. Що наші ляльки оживають вночі, але тільки коли ми спимо і не можемо їх бачити. Що це Дід Мороз (про святого Миколая ми тоді ще не знали), а не батьки, кладе нам подарунки під ялинку. Що фея справді може подарувати тобі сукню і кришталеві черевички, як Попелюшці. І що мрія не справдиться, якщо патякати про неї навсібіч.

Читать дальше →