Потоп. Том II

Начало книги

Вірний Сорока віз свого полковника через глибокі ліси, сам не знаючи, куди їхати, що почати, куди обернутися.

Пан Кміциц був не лише поранений, а й контужений пострілом. Сорока час від часу вмочав ганчірку в цебрі, що висіло при коні, й обмивав господарю обличчя. Часом зупинявся, щоб зачерпнути свіжої води з потоків і лісових озерець, але ні вода, ні стоянки, ні рух коня не змогли відразу ж повернути панові Анджею свідомості. Він лежав, як мертвий, аж жовніри, що їхали разом із ним, не такі досвідчені в лікуванні ран, як Сорока, занепокоїлися, чи їхній ватажок виживе.

– Виживе, – заспокоював їх Сорока, – за три дні так само на коні сидітиме, як кожен із нас.

Коли годиною пізніше пан Кміциц розплющив очі, з його вуст почулося лише одне слово:

– Пити!

Сорока притулив бляшанку з чистою водою до губ чоловіка, але здалося, що розтулені вуста завдають панові Анджею нестримного болю, бо він не міг пити. Але й свідомості вже не втрачав. Ні про що не питав, немовби нічого не пам’ятав, очі мав широко розплющені, бездумно дивився на лісові хащі, на шматки блакитного неба, що світліло над головами між гущавиною, і на своїх товаришів. Дивився так, як людина, котра прокинулася зі сну або протверезіла від сп’яніння. Шляхтич дозволяв, не кажучи ані слова, перев’язувати себе Сороці, не стогнав, коли розв’язували бандажі. Схоже, зимна вода, якою вахмістр обмивав рану, спричиняла йому приємність, бо чоловік часом усміхався очима.

Читать дальше →