Сімнадцять спалахів весни

Начало книги

Спочатку Штірліц сам собі не повірив: у саду співав соловейко. Повітря було студене, голубувате, і, хоч барви довкруг були весняні, лютневі, обережні, сніг ще лежав щільний, без тієї внутрішньої, легенької синяви, яка завжди передує нічному таненню.

Соловей співав у горішнику, що простягався до самої річки, неподалік від дубового гаю. Могутні стовбури старих дерев були чорні; в парку пахло свіжозамороженою рибою. Ознаки весни — густого запаху торішньої березової й дубової прілі — ще не було, а соловейко з усієї сили щебетав, розливався треллю, ламкою й беззахисною в цьому чорному, тихому парку.

Штірліц згадав діда: старий умів розмовляти з птахами. Він сідав під деревом, підманював синицю і довго дивився на пташку, і в нього очі ставали як у птаха — бистрими, чорними намистинками, і пташки зовсім не боялися його.

«Цвінь-цвірінь-тарарах!» — висвистував дід.

І синиці відповідали йому — довірливо й весело.

Читать дальше →