Небовись

Начало книги

На поверхню підіймаються тільки дурні. Мама завжди казала, нерозумно наражати себе на таку небезпеку. Бо там не лише майже безупинно на голову сиплеться космічний брухт з поясу уламків, а ще й ніколи не знаєш, коли крелли завдадуть чергового удару.

Ясно, що батькові доводилося підніматися туди чи не щодень: він мусив, бо був пілотом. Отже, за визначенням матері, батько був не просто дурний, а дуже дурний, проте я вважала його дуже хоробрим.

Для мене стало великою несподіванкою, коли одного дня, після нескінченних умовлянь, він таки погодився взяти мене з собою. Тоді мені було сім, хоча себе я вважала дорослою і готовою до всього. Я побігла за ним, світячи ліхтариком на стіни заваленої уламками печери. Більшість каменів там лежали розбиті й потріскані, найімовірніше — внаслідок креллівських бомбардувань, від яких там, унизу, гуркотів посуд і тремтіли лампи.

Дивлячись на ті биті каменюки, я уявляла собі своїх ворогів: як потрощені, розбиті вони лежать і, тягнучи до мене свої тремтячі руки, благають про помилування.

Читать дальше →