Кувала Зозуля

Начало книги

Як літо вмирало.

Чом ти пішла, як вже паслись ягнята?

Ліпше плоди почали б опадати,

Коник тужив би за теплими днями,

Дощ поливав би стерню над полями,

Й негода зітхала,

Бо щастя вмирало.

Крістіна Росетті, «Панахида»

Is demum miser est, cuius nobilitas miserias nobilitat.

Нещасний той, чия слава робить знаним його нещастя.

Луцій Акцій, «Телеф»

Гамір на вулиці скидався на дзижчання мух. Фотографи купчилися за бар’єрами, вздовж яких вишикувалися поліціянти: довгоморді камери націлені, від дихання клубочиться пара. Сніг сипався на капелюхи й плечі, пальці в рукавичках протирали лінзи. Час до часу лунало випадкове клацання — фотографи заповнювали чекання тим, що робили світлини шатра з білої парусини посередині вулиці, дверей високої будівлі червоної цегли позаду шатра й балкона на верхньому поверсі — звідти й упало тіло.

За щільними лавами папараці стояли білі фургони з велетенськими супутниковими тарілками на дахах, а біля них — звукорежисери у навушниках і журналісти, які щось говорили — дехто й іноземними мовами. Між ефірами журналісти тупали ногами і гріли руки об горнятка кави, добуті з переповненої кав’ярні на сусідній вулиці. Щоб згаяти час, оператори у вовняних шапках фільмували спини фотографів, балкон, шатро, під яким ховалося тіло, тоді ставали на іншу точку і знову фільмували хаос, що зчинився посеред сонного сніжного Мейфера, де білокам’яні портики і фігурно обстрижені кущі обрамлювали ряди лискучих чорних дверей.

Читать дальше →