Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Начало книги

Розплющивши очі, вона побачила зелене листя, залите сонячним сяйвом, і обличчя чоловіка. Даґні подумала: «Я знаю, що це таке». Це був світ, про який вона мріяла в шістнадцять років — і ось тепер її мрія збулась. І цей світ виявився такий простий, такий звичайний, що її почуття скидалися на благословення, розлите у Всесвіті у формі трьох слів: «Та звісно ж!»

Даґні зазирала в обличчя чоловіка, який стояв біля неї навколішках, усвідомлюючи, що протягом усіх пережитих років саме за таке видовище вона була готова віддати своє життя: обличчя без жодної тіні болю, страху чи провини. В розрізі його рота прочитувалася гордість, ба більше — здавалося, ця гордість є джерелом чогось, чим він пишається ще дужче. Його кутасті вилиці наштовхнули її на думку про зарозумілість, бундючність, чваньковитість, проте обличчя не мало в собі жодної з цих рис, маючи натомість їхню загальну суму: вираз спокійної рішучості й упевненості, безжалісної невинності, яка не шукає прощення і не дає його. Це обличчя не мало чого приховувати, не мало від чого ховатися, не боялося ні того, що побачить колись, ні вже побаченого, тому насамперед вона вловила гостру проникливість його погляду; він дивився так, ніби цей дар був його найулюбленішим інструментом, а його вправляння — нескінченною приємною пригодою, ніби очі додавали власне йому і всьому світові набавної цінності: йому — за здатність дивитись, а світові — за те, що він був вартим пристрасного розглядання. На якусь мить їй здалося, що вона перебуває в присутності істоти, яка втілює чисту свідомість, — і водночас ніколи ще Даґні так гостро не відчувала поруч чоловічого тіла.

Читать дальше →