Мене називають Червоний

Начало книги

Тепер я мрець, труп на дні колодязя. Вже збігло чимало часу, як з мене вилетів мій останній подих, моє серце давно перестало битись, але, крім падлюки-вбивці, ніхто не знає, що зі мною трапилось. А він, мерзотник і паскуда, аби повністю переконатися, що вбив мене, прислухався до мого дихання, перевірив пульс, потім садонув ногою по нирках, притяг до колодязя й кинув униз. Коли ж я впав у колодязь, мій череп, уже розтрощений каменюкою, рознесло на шматки, розчавлені чоло, обличчя й щоки просто зникли, кістки попереламувались, рот заюшило кров'ю.

Ось уже чотири дні я не повертаюся додому. Мене шукають дружина та діти. Дочка виплакала всі сльози, стоїть геть виснажена й дивиться на ворота. До воріт та шляху прикута поглядами вся сім'я.

Хоча чи справді вони мене виглядають — таки й не знаю. От лихо! Може, досі звикли, що мене нема й не буде. Адже, коли людина перебуває тут, їй здається, що життя, з яким вона розпрощалася, плине, як і колись. До мого народження був нескінченний час. А по смерті настає час вічний, якому немає кінця-краю. За життя про це не думалося: жив собі у світлі поміж темрявами двох часів.

Читать дальше →