Любовні елегії. Мистецтво кохання

Начало книги

Один із грудневих днів 8 року н. е. став для Овідія, як сам він скаже, останнім у його житті, останньою, принаймні у Римі, — й ніч. Поетові, що гостював у свого приятеля на Ельбі, посланець вручив наказ негайно стати перед очі Августа. Були з уст земного Громовержця «гнівні слова», що їх почув (та чи міг у ту хвилину щось чути?) справді наче громом з ясного неба вражений поет. Розмовляли віч-на-віч, тож гнівні слова канули в небуття: для Овідія — це заборонена тема. У писаних на засланні «Скорботних елегіях» — лиш натяки на щось випадково побачене, на якусь помилку (error) чи провину (culpa), але, — на цьому вигнанець особливо наголошує, — не злочин (scelus)… Потім була уже згадана, описана у «Скорботних елегіях» (І, 3)[1], остання ніч у Римі, була сповнена небезпек, надто буремним зимовим морем, дорога до місця заслання — в містечко Томи (Північно-Західне Причорномор’я, нині Констанца в Румунії), куди ледве сягала влада римських провінційних намісників: Добруджа входила на той час до складу залежної від Риму фракійської держави одрисів, тож і видавалась римлянинові ця місцина краєм світу. Була самотність поета, що опинився в чужомовному середовищі суворих, напівдиких племен ґетів і сарматів.

Читать дальше →