Маринчина лялька

Начало книги

Зазнала я в житті багато: пережила і колгоспи, і голод, і війну. А свою найменшу донечку народила у сорок п’ятому!

Того дня ще зранку пішла на поле…

Як зараз пам’ятаю: була підобідня пора, спека. Жінки лаштувалися у холодку: порозв’язували хустинки і розкладали просто по стерні харчі.

А я й не встигла тоді поїсти, бо схопилася руками за низ живота і, закусивши сильно губи, кинула граблями об суху колгоспну землю та й побігла мерщій додому.

А там, вигнавши із хати малих дітей і залишивши тільки свою найстаршу доньку, Ганну, – та ще покликала до себе найближчу сусідку, а заразом і зовицю, Олександру, щоб була на поміч, – не дуже й тужачись, вродила сьоме дитя.

– Дівка! – втираючи із лоба піт, найперше сказала чоловікова рідна сестра і поклала мокру дитину мені на груди. – От і маєш, Маринко, ляльку! Одне добре, що не треба звати повитуху.

– Ой, – усміхнулася я прикро і подивилася пильно на немовлятко, – і справді, лялька! А баба?… Це б поки вона прибігла аж із тих садиб! Та й чим же я мала б їй платити? Слава Богу, обійшлося і на цей раз. Уже востаннє…

Читать дальше →