І прибуде суддя

Начало книги

Міжнародний потяг до Санкт-Петербурґа прибув на станцію Луцьк опівночі. Він спізнився всього на вісім хвилин. До того спізнювався на цілих півгодини, що було, зрештою, не так і багато для нинішнього непевного часу. Однак на підході до Луцька машиністові вдалося розрив скоротити, і молода провідниця із сьомого плацкартного вагона знала, що до наступної великої станції — Ковеля — якщо не трапиться чогось надзвичайного, прибудуть за графіком. А втім, що їй до того, її вини у жодному запізненні нема.

Як і належало, вона заздалегідь попередила тих пасажирів, котрі мали виходити. Їх було четверо. Молоде подружжя — він, високий, вродливий, з виразними очима, і вона, сіренька пташка, правда, з повними соковитими губами — всю дорогу завзято шепталося і сперечалося. До провідниці долітали фрагменти розмов, і вона зрозуміла, що ідуть ці двоє до родичів, з якими перед тим майже не підтримували стосунків, а зараз несподівано отримали запрошення на розподіл спадщини — після смерті, здається, двоюрідної тітки їм теж повинна була перепасти дещиця. Якось, проходячи мимо, провідниця почула, як дружина твердила, що проживуть і без цієї подачки. Чоловік щось заперечив, та вона не розчула, що саме сказав. Вже опинившись у провідницькому купе, подумала: якби на неї упала хоч якась крихта з чийогось там стола, вона не відмовилася б, нізащо не відмовилася б, все взяла б. Надто багато прикрощів зазнала в цьому несправедливому холодному світі, де приречена бути вічною жебрачкою, а тепер ще й блукалицею, не маючи ані пристановиська, ані надії на щось постійне, хоч віддалено схоже на щастя, тільки цю нескінченну осоружну дорогу, нудотний запах чужої зіжмаканої постелі й обривки чужих розмов і сповідей, сплетених у клубок щоденного і щонічного хаосу, який оточує страшним виром.

Читать дальше →