Звичайна вдячність

Начало книги

Я щиро дякую преподобному Роберту Ролліну та преподобному Ґреґору Ренстрому за їхню самовіддану працю, щедрість та бажання поділитися зі мною минулим досвідом церковного служіння в невеличких містечках штату Міннесота.

Загибель дитини стала першою з-поміж низки смертей того літа. Це був хлопчик із золотавим волоссям, який носив товсті окуляри. Його тільце, пошматоване тисячею тонн сталі, що прямувала до Південної Дакоти, знайшли на залізничній колії на виїзді з Нью-Бремена, штат Міннесота. Його звали Боббі Коул. У нього були надзвичайно привітні, сповнені мрій оченята. Обличчя сяяло легкою усмішкою так, ніби він от-от збагне те, що ти пояснював йому цілісіньку годину. Я мав би знати його краще, бути йому ліпшим другом. Боббі жив поруч, і хоча ми були однолітками, він відставав у навчанні на два роки. Якби не добре серце кількох учителів, мабуть, різниця була б іще більшою. Це був звичайнісінький хлопчик невеликого зросту, абсолютно беззахисний перед дизельним локомотивом Об’єднаної тихоокеанської залізниці. Саме того літа смерть показала нам усі свої вияви. Аварія. Природна смерть. Самогубство. Вбивство. Вам може спасти на думку, що в мене лише страхітливі спогади про цей час. Це справді так, але не тільки вони залишилися в пам’яті. Мій батько часто згадував давньогрецького трагіка Есхіла. «Той, хто вчиться, мусить страждати. Навіть якщо ми того не усвідомлюємо, біль, що живе в нас, крапля за краплею живить серце, аж поки в стані відчаю, самохіть прокидається мудрість. Мудрість величезної милості Господньої».

Читать дальше →