Останній, хто помре

Начало книги

Ми звали його Ікаром.

Звісно, це було не справжнє його ім’я. Дитинство на фермі навчило мене, що ніколи не можна давати імена тваринам, які призначені на забій. Натомість ти називав їх Свиня Номер Один чи Свиня Номер Два й ніколи не дивився їм в очі, аби захиститися від найменшого проблиску самоусвідомлення, наявності в них особистості чи прихильності. Коли звіря тобі довіряє, потрібно значно більше рішучості, щоб перерізати йому горло.

З Ікаром таких проблем у нас не було, бо він ніколи нам не довіряв і не мав ні найменшого уявлення про те, хто ми. Та ми багацько знали про нього. Знали, що він живе за високим парканом у віллі на пагорбі на околиці Рима. Що він і його дружина Люсія мають двох синів восьми і дев’яти років. Що, попри його величезні статки, він вирізняється простим смаком в їжі, а його улюблений ресторан — місцевий «La Nonna»*, де він вечеряє майже щочетверга.(*«Бабуся» ( італ.)).

Читать дальше →