Ми полюємо на пломінь

Начало книги

Любов — це для дітей, сказала дівчина.

Смерть — це для дурнів, сказала тінь.

Пітьма — моя доля, сказав хлопець.

Відданість — моя згуба, сказав орел.

Страждання — наш жереб, сказала красуня.

І всі вони жахливо помилялися.

Люди жили, тому що вона вбивала. І якщо для цього треба лізти до Арзу, куди навіть сонце боялося зазирнути, то хай буде так.

Коли випадав гарний день, Зафіра бінт-Іскандар уявляла себе сміливішою за саме сонце. Як правило, вона не могла дочекатися, коли вічно нічний Арз лишиться позаду й вона опиниться на твердому ґрунті рівнин свого халіфату, вкритих даамовим снігом.

Сьогодні був один із таких днів, попри те, що жорсткі оленячі роги натерли їй руки. Вона вийшла з проклятого лісу-тюрми, вдаючи, ніби зітхнула через те, що її завдання завершене, а не тому, що страх, який щільно згорнувся в серці, заворушився. Ранкове сонце віталося з нею, цілуючи щоки.

«І тобі маргаба[1], страшко».

Читать дальше →