Коханець

Начало книги

Якось, тоді я вже була в літах, у холі одного громадського закладу до мене підійшов чоловік. Він відрекомендувався й сказав: «Я знаю вас віддавна. Всі кажуть, що ви були красунею в юності, я ж прийшов сказати, що, як на мене, зараз ви вродливіша, замолоду ваше обличчя юної дівчини я любив менше, ніж те, яке ви маєте тепер, таке спустошене».

Я часто згадую той образ, який бачу лише я сама і про який нікому ніколи не говорила. Так він і стоїть переді мною, безмовний, чарівливий. Цей свій образ я люблю понад усі інші, у ньому я впізнаю себе і захоплююсь ним.

Дуже швидко в моєму житті усе стало надто пізно. У вісімнадцять років уже було надто пізно. З вісімнадцяти до двадцяти п’яти з моїм обличчям робилося щось несусвітнє. У вісімнадцять я постаріла. Не знаю, може, це так з усіма, ніколи не цікавилась. Здається, хтось казав мені, що іноді час вражає людей у найюніші, найсвятковіші роки життя. Моє старіння було брутальне. Я бачила, як воно одну за одною захоплює мої риси, порушує зв’язок між ними, як очі стають більші, погляд — сумніший, рот — категоричніший, чоло позначають глибокі зморшки. Не можу сказати, що мене це лякало — навпаки, я спостерігала старіння мого обличчя, ніби читала захоплюючу книжку. Я знала, завжди знала, що з часом старіння уповільниться і набуде свого звичайного плину. Знайомі, що бачили мене сімнадцятилітньою під час подорожі до Франції, були вражені, побачивши мене через два роки, коли мені виповнилося дев’ятнадцять. Оте нове обличчя я, власне, й зберегла. Воно стало моїм обличчям. Звичайно, воно ще постаріло, але менше, ніж могло б. Моє обличчя порізане сухими глибокими зморшками, шкіра пошерхла. Воно не зносилося, як деякі обличчя з тонкими рисами, зруйнована тільки його порода. У мене обличчя зруйноване.

Читать дальше →