Пришестя

Начало книги

Давно уже, власне, усе своє свідоме життя, я пробую написати історію свого раннього дитинства, своєї душі, свого роду, свого Хутора. Найперші мої спроби «художнього письма», ще в класі третьому, в учнівському зошиті, — про діда Семирозума, про змайстрований ним літак, про його «лисапету» із дерев'яними колісьми, про його повітряних зміїв і про збудований дідом вітряк, на крилах якого ми, хлопчаки, шугали в небо. На жаль, зошит той загубився, тоді ще ані Інститут літератури, ані літературні музеї України не дбали про мої архіви. Вистачало інших претендентів на всесвітню славу і вдячність нащадків. Пізніше я весь віддався творенню віршів, геть графоманських, газетно-декларативних, ані мене, справжнього, ані моєї душі у них не було й близько. Десь літ у сімнадцять, уже працюючи в редакції газети, я написав своє перше щире оповіданнячко, занотувавши глибокі дитячі враження від розстрілу німецького офіцера енкаведистами в Петрушині біля комори. Наївний, я хотів надрукувати його на сторінках районної газети. Редактор, недавній партійний функціонер, повернув рукопис, звинувативши мене в натуралізмі і позакласовому гуманізмові. Я і слів таких ще не знав, довелося дошукуватися їх у редакційній енциклопедії, яку я тоді вперто штудіював, сподіваючись у такий спосіб здобутися на енциклопедичні знання… Натуралізм, виявляється, проявився в описові того, як сусідський пес лиже закривавлене око німця, вибите кулею, а позакласовий гуманізм у тім, що сільські жінки плачуть, спостерігаючи за показовою стратою. Десь той етюдик і досі жовкне в моїх рукописах.

Читать дальше →