Нахабка

Начало книги

Вперше я побачила її три роки тому. Тоді це була найтихіша дівчинка. Вона боязко випрошувала автографи й дивилася на письменників круглими від подиву очима.

За три роки вона не проминула жодного засідання літоб’єднання фантастів. Власне кажучи, ніхто її не запрошував. Але ніхто й не гнав (тут ми, безумовно, винні і несемо повну міру відповідальності). Вона сиділа на краєчку стільця й жадібно ловила кожне слово. Навіть тих, хто мимрив або нудно бубонів нісенітницю, вона слухала з такою захопленою увагою, з якою, напевно, слухали Цицерона його сучасники.

Поступово ми звикли до неї. Ми звикли до того, що вона мовчить. І коли вона заговорила, це було для нас повною несподіванкою. Сталося це під час обговорення нового роману, водянистого й перевантаженого науково-популярними відступами. Автору роман дуже подобався, і наші критичні зауваження якось не впливали.

— Ось що, — сказав автор, благодушно посміхаючись, — давайте звернемося до дитини. Як то кажуть, устами немовлят… гм… Ну, дитинко, тобі щось сподобалося в моїй книзі?

Читать дальше →