Let my people go

Начало книги

— От уже й революція відбулася, — сердито сказав навесні 2005-го один розумний чоловік, перемикаючи телеканали (на кожному з них схожа на фрекен Цап парламентарша — у домашньому халатику квіточками — третій день поспіль слізно сповідалася з того, як із товаришами по партії ділила одне лікарняне ліжко на трьох, прикувавшись до нього наручниками, і нічого цікавішого в українській інформаційній перспективі на найближчий час не світило…), — от і революція відбулась — а ми так. нічого й не зрозуміли!…

Думаю, саме в той момент у мене й з'явилась думка випустити у світ цю книжку.

Із виниклого тоді почуття вини за те, що в цьому «не зрозуміли» може бути й моя — хай і мимовільна — частка.

Або, може, це сталось пізніше, влітку, — коли, повертаючись додому з Варшави, з телевізійного круглого столу «Помаранчева революція й українська тожсамість» (і гірко міркуючи собі, що от, а українська телевізія такого круглого столу так досі й не провела…), розгорнула в літаку «Gаzetu Wuborchu» і вгледіла цілий розворот, присвячений родині покійного Аліка Асланова — першої жертви цієї революції, яку ми звикли звати «безкровною», хоча безкровних революцій не буває. Того самого Аліка, про якого в Україні всі забули. І не тільки про нього. Хто ще пам'ятає ім'я міліціонера з Черкащини, вбитого вранці в день другого туру? (До речі, а що там з його вбивцями — досі розшукуються?) Або ім'я того чоловіка — з Обухова, здається? — який, побачивши 24-го листопада на телеекрані порожній Майдан Незалежності й почувши, що «беспорядки в Києве улеглись», покінчив із собою?

Читать дальше →